Заповідник на Київському морі: зцілення природою

Якщо Ви житель мегаполісу – то після робочого тижня, ймовірно, відчуваєте, як велике місто тисне на Вас. Натовпи людей, безперервний потік інформації, машин, всі (і Ви також) кудись поспішають, час-пік у метро,  затори на дорогах, дні пролітають, знову нічого не встиг…  Кінець тижня – і сил нема, думок нема, нічого не хочеться – де вона, життєдайна енергія? Ритм великого міста веде все далі від природної рівноваги і подавляє потреби людської душі, хоча лише душа знає шлях до спокою і щастя.

Сьогодні ми розповімо Вам про наш досвід позбуття від депресій, породжених  містами, всього за один день. Зовсім поряд (а якщо точніше, то за 67 км від Києва) існує природне цілюще місце з унікальними властивостями – перебування тут приборкує шалені думки так, що стає чутно тихий шепіт душі, знімає тиск мегаполісу та відновлює енергію життя.

Підготовка до зцілення

Крок 1. Вдягаємо все найтепліше, беремо термос, повний гарячої кави – для водія, гарячого глінтвейна – для старших пасажирів, чаю з медом - для молодших пасажирів. Не забути санчата, змінні рукавички та сніжколіп (це такий новітній дитячий зимовий пристрій, функція якого вже висвітлена у його назві).

Крок 2. Відкриваємо сайт discover.net.ua, у пошуку знаходимо «Дніпровсько-Тетерівський заповідник на Київському морі», тиснемо стрілочку – шлях прокладено. Рушаємо до місцепризначення!

Початок зцілення

Щоб потрапити до Заповідника, треба дістатися до села Сухолуччя. Дорога туди пряма та ідеальна, бо свого часу у Заповіднику розташовувались дві мисливські резиденції відомого минулого президента, а він подбав про зручність свого пересування до них. Сухолуччя - це невелике, але дуже мальовниче село на березі Київського моря. Воно зустріло нас сніжними краєвидами просторів зледенілої води та Православним Золотоверхим храмом на березі. Цієї п’ятниці місцеві святкували Водохреща – посеред льоду залишилася купель у формі хреста та вішалка для одягу. Дітей ми передбачливо тримали подалі від купелі за капюшони, але то була чудова нагода розповісти про традицію пірнання у крижану воду.

Тут у нагоді також став і сніжколіп – сніг ліпився, як пластелін – молодші члени нашої експедиції швидко готували білі снаряди та розстрілювали старших. Сховатися на сільських просторах було нікуди, але ми вижили і рушили далі.

На шляху ворота та пропускний пункт – це в’їзд до Заповідника. Безкоштовний. І ніяких більше мисливських резиденцій – природу  тут охороняють та дбають про звірів. Головна адміністративна будівля ховається між величезних ялинок, верхівки яких сягають у височінь. Дорога веде крізь красу – величні сосни, що просвічують сніжний простір моря, замерзлі болота та річки. Сам заповідник - це майже 37,9 тис. гектарів, більша половина з яких – ліси, багато луків, боліт та озер.

У Заповіднику є зони, спеціально відведені під відпочинок – укомплектовані столами, лавками та місцями під вогнище. Тут ми і зупинилися – а далі було тепле затишне багаття, смачний перекус та мандрівка вздовж узбережжя по міцному льоду – з простору твердої води не менш прекрасно виглядає стіна лісу на березі, а по інший бік очі відпочивають на блакитно-білій лінії горизонту. Сніговий килим білосніжний та недоторканий - ми залишили на ньому доріжки слідів та малюнки на згадку.

В глибині Заповідника, за селом Пилява буде поворот праворуч - тут ховаються затоки річки Тетерів. Тиша тут дуже голосна, а крига ідеально рівна – в затоках немає ані натяку на вітер – ми вирішили, що наступного разу подорож має обов’язковою поповнитися опцією катання на ковзанах. Крижаний простір розділяють острівці очерету, припорошеного сніговим мереживом. Ліс на березі Тетеріва розповідав дітям про нічні пригоди звірів, а татко переводив ці розповіді на людську мову: ось зайчикова петля слідів, а поряд ходила лисиця, шукала того самого зайчика, який ховався ось тут, під поваленим деревом, а потім побіг, рятуючись від хижака, швидко – ось туди... Звірів тут живе багато: лосі, олені, кабани, лисиці, зайці, єнотовидні собаки, бобри, видри, а також птахи - тетерева, куріпка сіра, чирки, качки, вальдшнепи, бекас. Але того дня ліс розповів тільки про лисицю та зайця, а наступного разу буде нова історія. У неба була своя розповідь – то блакитна хвиля піднялася високо, з білим гребінцем, то рожево-сині кораблі пливли, то сіра змія-монстр з’їла сонце...  Пагорби біля берегів стали нашими гірками для «фрірайду» – розкатати пухкий свіжий сніг було неважко, а спостерігати за катанням дітей – весело і втішно.

Вечоріло, ставало помітно прохолодніше, і настав час вертатися додому. По дорозі знайшовся маленький місточок через річку Хохору, з якого ми спостерігали за заходом сонця і пили наші теплі напої - з чашок ішов пар і спокій вже був відчутний на смак – він був вмішаний у морозному повітрі, у теплій парі запашної кави, він був у кожному ковтку ароматного глінтвейну. Захід малював на небі рожево-помаранчеві картини - сонце звільнилося від «сірого монстра» і продовжувало розпочатий шлях за обрій. Проводжаючи його поглядом, ми відчули, як ворухнулося у пам’яті щось забуте, але дуже важливе, почули ледь помітний шепіт. І ми згадали все – стало неймовірно легко, - і через хвилину ми вже твердо знали, куди нам слід спрямувати наші думки і чого прагнути. Зцілення відбулося в ту мить, коли останні промені сонця згасли за деревами. Збуджені після прогулянки діти розслабилися, заспокоїлися та міцно позасинали.

Чомусь вважається, що заміські поїздки краще здійснювати влітку. Повірте, зимою у лісі неповторно – тихо, безлюдно, атмосферно  – влітку ж обособлене місце для відпочинку знайти стає все складніше. Територія Заповідника у теплі пори року - це також улюблене місце для їзди на велосипедах. На даний час обговорюється питання про створення тут парку або заповідника національного значення. Поки ж це відкрита для відвідування територія, і треба користуватися моментом.

Дорогою до міста нашу увагу привертає краса Свято-Покровської церкви у с. Нові Петрівці – дивовижне підсвічування будівлі створює ефект, ніби храм піднятий над землею і світло виходить з його середини.

Ми вертаємося в велике місто, сповнені спокійної впевненості у тому, що нас чекає тільки добро і що ми самі здатні писати сценарій свого життя. Світла енергія природи пройшла крізь наші думки, підсвітила реальність і вже починає матеріалізувати всі наші добрі сподівання. Хоч дивовижні Різдвяні свята вже закінчилися, але наші власні дива тільки починаються!

Автор: Олена Колеснікова